Чернівці очима «Трембіта». Репортаж з міста в якому варто побувати
Євгенія КОБЕЦЬ
Чернівці — справжня перлина Буковини, місто, яке затамовує подих або ж «маленький Париж» як його часто називають мандрівники. Редакція «Трембіта» беззаперечно рекомендує своїм читачам окунутись в атмосферу Чернівців.
Чернівецький залізничний вокзал
Одного теплого літнього ранку, коли потяг «Київ — Чернівці» прибув до Чернівецького залізничного вокзалу, розпочалась моя неймовірна подорож. Швидко підхопивши рюкзак й вистрибнувши з потяга, я зупиняю погляд на справжньому витворі архітектурного мистецтва — вокзалі. Над центральним входом височіє мальовничий зелений купол, піднятий на висоту близько двадцяти метрів, а поруч з ним, на фронтоні, в знак привітання мандрівників, піднімає руку статуя давньогрецької богині-вісниці — Іриди. Поблизу Іриди височать два янголянтка, які символізують буковинський темперамент та гостинність чернівчан.
Буковинська гостинність та легенда про Вірменську церкву
Впевнено крокуючи дорогою від вокзалу до апартаментів, помічаю велику камʼяну церкву. Напевне, вірменська, говорю собі подумки. Підхожу ближче та сканую qr-код. Справді, вірменська католицька церква східного обряду Святих апостолів Петра та Павла в місті Чернівці. Збудована й освячена 1875 року, функціонує з перервою на час перебування радянської влади на Буковині й охороняється державою. Чітко розумію, що обовʼязково повернусь та огляну її пізніше, як тільки заберу ключ у власниці квартири й залишу там речі. Проходжу ще декілька метрів, завертаю до внутрішного дворику пятиповерхівки, відчуваю приємний аромат квітів. Гортензії. Білі, блакитні, фіолетові.. здається що всіх кольорів веселки. Заходжу до підʼїзду, підіймаюсь сходами, мене зустрічає власниця квартири — пані Оксана. Приємна жінка, зі світлим волоссям, милою посмішкою, на вигляд років шістдесяти, не більше. Пані Оксана починає “small talk”, як зараз популярно казати й так щиро розповідає про Чернівці та пригощає смачним гарячим чаєм, тільки-но заваренним. Відчуваю, наче ми з пані Оксаною знайомі вже дуже давно, а Чернівці зустрічають мене наче не вперше. «Кажете, Вас зацікавила Вірменська церква? Обовʼязково відвідайте або хоч погуляйте поруч. Там неймовірна органна зала. Тільки будьте обережнішою, в нас давно прижилась легенда, що в цій церкві повісився священник і там ніколи не правилася служба. Проте, більш ніж впевнена, що це лише плітки, які як не дивно стали обговорюватись після закриття храму більшовицькою владою» — каже пані Оксана й починає збиратись, адже в неї в ще дуже багато справ. Я залишаюсь одна, нарешті відпочивати. А вже наступного дня відправлюсь до Чернівецького національного університету.
Чернівецький національний університет
8:30, сонце зазирає у вікно й неначе торкається мого обличчя своїми промінцями. Заварюю, запашну каву привезену мною два тижні тому з минулої подорожі до Львова, вдосталь насолодившись смаком, вирушаю до митрополичного корпусу ЧНУ, сподіваюсь потрапити на екскурсію. Поблизу корпусу домовляюсь про екскурсію й разом з групою приблизно десяти туристів, заходжу до саду, який веде прямо до входу в університет. Екскурсовод — один з викладачів, харизматичний чоловік, який з радістю відповідає на всі запитання мандрівників, запитує звідки я й в якому університеті навчаюсь, а на відповідь, що з Києва й отримую освіту в Навчально-науковому Інституті журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, з доброю посмішкою каже цілком дотепний й зовсім не образливий жарт, саме так він звучить: “Ох, капіталісти приїхали? Сподіваюсь Вам у нас сподобається”. Після невеличкої розмови та запитань від екскурсовода, проходимо повз великий, з масивними колонами, вестибюль, заходимо до Мармурової, Червоної, Зеленої та Блакитної зал на другому поверсі. Своєю красою вражають навіть коридори, вистелені мозаїкою з мармуру, зі стелями у формі куполів. Відчуваю симбіоз стилів та культур народів, які мешкали і мешкають на Буковині.
Ратуша, “місто кохання” та потяг “Чернівці — Київ”
Ось і добігає кінця моє знайомство з Чернівцями. Йду до вокзалу центральною, найбільш туристичною та єдиною пішохідної вулицею міста — Ольги Кобилянської. Зустрічає мене кована скульптура «Двірник з трояндами». За легендою, колись місто підмітали букетами троянд та мили милом, а в брудному взутті пускали не всюди. Не знаю, правда це чи просто міф для туристів, проте ця історія точно надовго запомʼятається. З вулиці Кобилянською завертаю до Центральної площі Ринок, яка є серцем міста вже понад два століття. Центральна площа — візитна карточка міста, вишукана перлина архітектури. Сідаю на лавку поруч з високою блакитною ратушею, дістаю телефон та телефоную бабусі. Ділюсь враженнями про Чернівці, тримаючи в руках листівку, яку купила в одній з сувернірних крамничок й чую у відповідь: “Я дуже рада, що тобі сподобалась подорож. Чернівці — місто кохання, красивих вулиць та неймовірної архітектури. Ми часто відвідували його з дідусем.». Закінчую розмову, повертаюсь до вокзалу, до статуї богині Іриди, яка так само, в знак привітання мандрівників піднімає руку й відчуття наче бажає мені вдалої дороги. Бувайте, Чернівці, ми обовʼязково з Вами побачимось, ще не раз!